Пошуковий запит пов’язує три формації до одного словосполучення – “римська імперія”.
“Бі́блія (грец. τά βιβιλία, βιβλία, «вівлія» тобто «збірка книг»; також через місто Бібл, куди завозили папірус), або “святе́ письмо́”, “свяще́нне писа́ння” — сукупність текстів різних епох і авторів, яка всіма авраамічними конфесіями трактується як “священне писання“.
Збірка книг складається зі “старого заповіту” та “нового заповіту”. В основі назви «заповіт» (від івр. ברית — угода, договір, союз) лежить ідея угоди Бога з усім людством: у Старій угоді розповідається про створення світу, гріхопадіння і союз Бога із народом Ізраїля; у Новій угоді — про спасіння людства від гріха через викуплення його Ісусом Христосом своєю смертю та новий союз з Богом.
Результат складної праці з відбору цих текстів заведено називати каноном, а більш або менш близькі за жанром, але такі, що не увійшли до канону — апокрифами.
Католицький канон “святого письма” (Збірки книг) містить 73 книги, православний — 76 книг, а у протестантів — 66. У юдаїзмі лише Стара угода (Танах) розглядається як священна книга. Мусульмани визнають щирі тексти стародавніх сувоїв Ібрахіма (Авраама), Таури (Тори), Зубура (Псалмів), Інджіла (Євангелія) та Коран. Однак мусульмани вірять, що попередні писання скасовано Кораном (джерело).
Збірка книг складається із двох основних частин — Старої і Нової угод. Стара угода (іврито-арамейські писання) включає 39 книг (у т. зв. Олександрійському описку — каноні — грецького перекладу Септуагінта з ІІІ — II ст. до н. е.). Нова угода (писання койне, загальногрецькою мовою елліністичного періоду) — 27 книг, написаних (приписується “апостолам“) про життя й вчення Ісуса Христоса та поширенням раннього християнства впродовж другої половини I ст.”
21 τέξεται δὲ υἱὸν καὶ καλέσεις τὸ ὄνομα αὐτοῦ ’Ιησοῦν,
21 родит же Сына и назовёшь имя Ему Иисун,
αὐτὸς γὰρ σώσει τὸν λαὸν αὐτοῦ ἀπὸ τῶν αμαρτιῶν αὐτῶν.
Он ведь спасёт народ Его от грехов его.
22 Τοῦτο δὲ ὅλον γέγονεν ἵνα πληρωθῇ τὸ ρηθὲν ὑπὸ κυρίου
22 Это же всё сделалось чтобы было исполнено сказанное от Го́спода
23 ’Ιδοὺ ἡ παρθένος ἐν γαστρὶ έξει καὶ τέξεται υἱόν, καὶ
23 Вот дева в утробе будет иметь и родит Сына, и
καλέσουσιν τὸ ὄνομα αὐτοῦ ’Εμμανουήλ,
ὅ ἐστιν μεθερμηνευόμενον Μεθ’ ἡμῶν ὁ θεός.
что есть переводимое: С нами Бог.
Аполлоній Тіанський (Ἀπολλώνιος ὁ Τυανεύς; 1 рік н. е. — 98 рік н. е.) — філософ-неопіфагорієць. Збереглися 97 листів, приписувані Аполлонію.
За життєписом Філострата, Аполлоній народився в заможній родині в каппадокійському місті Тіан. Рано захопившись філософією й аскезою, він провів свою юність при храмі Асклепія в місті Еги, пройшов п’ятирічне випробування мовчанням і все своє подальше життя до глибокої старості провів у мандрах. Спадок, що залишився після смерті батьків, він віддав своїм братам.
У мандрах він пройшов усю Малу Азію і спробував потрапити навіть до Індії, щоб ознайомитися з вченням брамінів. Скрізь він виступав як проповідник-мораліст і запевняв, що може передбачати майбутнє та творити чудеса. Хоча Нерон вигнав із Рима всіх магів і чарівників, Аполлоній вирушив туди, але згодом був змушений залишити місто. Відвідавши Іспанію, після смерті Нерона він попрямував через Італію до Греції і звідти в Римський Єгипет, де Веспасіан, який готувався захопити владу, скористався його впливом і популярністю; нарешті, він відвідав ще й Ефіопію.
Повернувшись з Єгипту, він знайшов милостивий прийом також і в Тита. За Доміціана був звинувачений в організації в Єгипті заколоту на користь Нерви, він був поміщений у в’язницю, постав добровільно перед судом і був виправданий. Об’їхавши ще раз Грецію, Аполлоній оселився в Ефесі, де заснував Піфагорійську школу, і помер у віці 75-80 років, відмовившись від запрошення Нерви приїхати до Риму.
“Ісус розмовляв арамейською мовою, і він, можливо, також говорив на івриті та грецькій мові.[136][137][138][139] Мови, які розмовляли в Галілеї та Юдеї протягом І століття, включають семітську арамейську та івритську мови, а також грецьку, переважаючою тоді була арамейська мова.[136][137] Більшість вчених погоджуються, що на початку 1-го століття арамейська мова була рідною мовою практично всіх жінок Галілеї та Юдеї.”
“Є лише один класичний письменник, який позитивно посилається на Ісуса, і це Мара бар Серапіон, сирійський стоїк, який написав своєму синові листа, якого також звали Серапіон, з римської в’язниці. Він говорить про Ісуса як про «мудрого царя» і порівнює його смерть від руки євреїв та смерть Сократа від рук афінян. Він пов’язує смерть «мудрого царя» з євреями, вигнаними з їхнього царства. Він також зазначає, що «мудрий король» живе через «нові закони, які він встановив». Датування цього листа є спірним, але, ймовірно, датується після 73 року нашої ери.”
Сокра́т (гр. Σωκράτης; МФА: [ˈsɒkrətiːz];[9] прибл. 470–399 до н. е.) — грецький філософ з Афін, який вважається засновником західної філософії та одним з перших філософів етичної традиції думки.
Суперечливі свідчення про Сократа роблять реконструкцію його філософії майже неможливою — ситуація, відома як сократівська проблема. Сократ був неоднозначною фігурою в афінському суспільстві. У 399 році до н. е. його звинуватили у безбожництві та негативному впливі на погляди молоді. Після суду, який тривав один день, його засудили до страти. Свій останній день він провів у в’язниці, відмовившись від пропозицій допомогти йому втекти.
Сократ був першим, хто реалізував принцип “непротивління злу насиллям”, який пізніше розвив Л. М. Толстой.
“Ім’я Ісус походить з грецької мови Ιησοῦν, чи Ιησούς, що в свою чергу є транслітерацією з єврейської ישוע (Іє Шуа, Є Шуа, Йо Шуа, з перекладом “Бог” та “рятувати”) і означає «Єва є спасіння(м)», «Сущий є спасіння(м)»[8][9].
Грецьке слово xριστός є перекладом івритського משׁיח (машіах) чи арамейського משיחא (мешіха), тобто месія і означає титул «помазаник», “посланець”, або “представник“.
Отже, слово христос — не ім’я, а статус, який отримували в зрілому віці “вибрані Богом помазаники”: пророки, священники та царі.”
Костянти́н Вели́кий[7] (лат. Constantinus Magnus), Костянти́н I (лат. Constantinus I) або Фла́вій Вале́рій Авре́лій Костянти́н (лат. Flavius Valerius Aurelius Constantinus, 27 лютого 272 — 22 травня 337) — імператор Римської імперії в 306—337 роках, переніс столицю імперії до Константинополя, видав Міланський едикт, який дозволив вільне сповідування християнства в імперії. Мав спеціальні титули перемоги: Germanicus Maximus («великий переможець Германський») у 307, 308, 314 і 328 рр.; Sarmaticus Maximus («великий переможець Сарматський») у 323 і 334 рр.; Gothicus Maximus («Великий переможець Готський») у 328 і 332 рр.; Dacicus Maximus («великий переможець Дакії») 336 р.
Наступник імператора Діоклетіана. Як язичник 312 року перед битвою зі своїм суперником Максенцієм, правителем Італії, мав видіння Хреста («Під цим знаком переможеш»). Він звелів своїм воїнам нанести монограми Христа на щити й, здобувши перемогу, незабаром своїм Міланським едиктом (313) дозволив сповідування християнства в усій Римській імперії. Перемігши всіх своїх суперників, став єдиним правителем і з політичних міркувань переніс столицю імперії до Віза́нтія, пізніше названого Константинополем.
На початку свого правління Костянтин, як і всі імператори, був язичником. У 310 році після відвідин священного гаю Аполлона, йому нібито навіть з’явилося видіння бога сонця. Проте вже через 2 роки під час війни з Максенцієм, за словами Костянтина, до нього уві сні з’явився Христос, який наказав накреслити на щитах і прапорах свого війська букви ХР, на наступний день Костянтин побачив у небі обриси хреста. Після перемоги над Ліцинієм у 313 році Костянтин наполіг на ухваленні для християн свободи віросповідання, видавши Міланський едикт. Сам Костянтин прийняв хрещення лише перед смертю,[9] що не заважало йому втручатися в тонкі релігійні суперечки, як наприклад, на Першому Нікейському соборі 325 року, де він рішуче підтримав кафолістів проти аріан. По всій імперії зводилися церкви. Часом для їх зведення розбиралися старі язичницькі храми.
Костянтиновим даром іменувалася грамота, нібито видана імператором Костянтином Великим папі Сільвестру, у якій імператор оголошував, що передає Папі Римському владу над усією західною частиною Римської імперії, а сам вирішив виїхати до Костянтинополя. Ця грамота в дійсності була сфабрикована в папській курії близько середини 8 століття задля обґрунтування світської влади пап, яка щойно виникла, і особливо їхніх домагань на верховенство над мирською владою на Заході. Перші сумніви щодо автентичності документа виникли ще в Середньовіччі. Остаточно довів факт фальсифікації італійський гуманіст Лоренцо Валла у творі «Про фальшивість Костянтинового дару» (1440), опублікованому 1517 року.
Після нестримної інфляції в третьому столітті, пов’язаної з виробництвом паперових грошей для оплати державних витрат, Діоклетіан намагався відновити надійне карбування срібних і золотих монет. Костянтин залишив цю консервативну грошово-кредитну політику, воліючи замість цього сконцентруватися на карбуванні великої кількості хороших стандартних золотих монет — солідусів, зі сплаву золота та срібла, щоб забезпечити можливість збереження фідуціарного карбування поряд із золотим стандартом. Анонімний автор, можливо сучасник, у Трактаті про військову справу «De rebus belicis» постановив, що внаслідок цієї грошово-кредитної політики, розкол між класами розширився: багаті мали чималу вигоду від стабільної купівельної спроможності на золоту монету, а бідні були постійно принижені. Пізніше такі імператори, як Юліан Відступник, спробували карбувати монети з міді.
Грошово-кредитна політика Костянтина була тісно поєднана з його релігійними віруваннями в тому плані, що збільшення карбування було пов’язано із едиктами про конфіскацію, прийнятими після 331 року і до 336 року — все золото, срібні і бронзові статуї з язичницьких храмів були оголошені власністю імперії. Два імперських комісари для кожної провінції отримали завдання зібрати ці статуї й переплавити їх для негайного карбування, за винятком бронзових статуй, які використовувались як громадські пам’ятки для облаштування нової столиці Костянтинополя.
Складно було знайти зручний адміністративний центр, столицю для величезної Римської імперії з її різними провінціями за часів, коли загроза з боку зовнішніх ворогів стала постійною та значною, а сила, що їх об’єднувала, почала слабшати. Система стратегічних доріг могла прискорити переміщення військ та прискорити постачання розвідувальної інформації, проте не могла виключити необхідність присутності імператора на зручній відстані від його передових армій та в місці, що дало б йому змогу з мінімально можливою втратою часу опинитись у важливих провінціях, щоб придушити заколоти. Ця потреба вже призвела до переміщення імператорської резиденції до інших італійських міст, наприклад Мілана. Постійно зростаюча потреба в подальшій централізації, щоб утримати імперію від розпаду, а також збільшення внаслідок цього бюрократії вплинули на короткочасне вирішення проблеми Діоклетіаном, а саме на поділ імперії між чотирма співправителями, двома августами та їхніми цезарями, що передбачило зростаюче відокремлення Сходу та Заходу.
До IV століття місто Рим перестало бути резиденцією імператорів. В умовах постійної небезпеки зовнішнього вторгнення правитель повинен був знаходиться ближче до кордонів імперії. З цієї точки зору розташування столиці було незручним. Тому, починаючи з Діоклетіана, імператори мали свої резиденції в містах, що більше відповідали стратегічним цілям оборони держави. Такими містами були Трір у Германії, Нікомедія в Малій Азії, Аквілея та Мілан у Північній Італії.
Костянтин не був виключенням із цього правила. Уперше він відвідав Рим після перемоги над Максенцієм, згодом побувавши там тільки два рази. Костянтин загорівся мрією створити нову столицю, яка символізувала б початок нової епохи в історії Риму. Основою для майбутнього міста послужило стародавнє грецьке місто Віза́нтій, розташоване на європейському узбережжі Босфору. Старе місто було розширене й оточене неприступними фортечними стінами. У ньому був зведений іподром і безліч храмів, як християнських, так і язичницьких. З усієї імперії до Візантія звозилися твори мистецтва: картини, скульптури. Будівництво розпочалося в 324 році і через 6 років 11 травня 330 року Костянтин офіційно переніс столицю Римської імперії до Візантія і назвав його Новим Римом (грец. Νέα Ῥώμη, лат. Nova Roma), однак ця назва не набула широкого вжитку і вже за життя імператора місто стали називати Константинополем — тобто містом Костянтина.
Проєкт Roma Nova (“Москва – третій Рим”)
Хто ховався за “Романовими”
Так или иначе, Константин настоял на принятии свободы вероисповедания (см. Миланский эдикт). Христианство стало обретать статус государственной религии: эдиктом 313 года на имя Анулина, проконсула Африки, он освободил от податей и повинностей «клириков кафолической церкви, в которой предстоятельствует Цецилиан», в том же 313 году он созвал собор в Риме под председательством папы Мельхиадa, чтобы решить спор донатистов с карфагенским епископом Цецилианом. На соборе было принято решение против донатистов, которые апеллировали к Константину; в результате по его указу епископы-донатисты были приговорены к изгнанию, их церкви — конфискованы.
Эдикт 313 года об освобождении от податей церкви Цецилиана был продолжен законом 319 года, которым он освободил церкви и клир от налогов и общественных повинностей. Законом 321 года утвердил за церквями право приобретать недвижимое имущество и владеть им. По всей империи возводились христианские храмы, подчас для их возведения разбирались храмы языческие, ряд известных языческих храмов был разрушен по велению Константина.
Предоставляя христианству особый статус и поддерживая церковь, Константин активно вмешивался в церковные дела, добиваясь единства кафолической (от греч. καθολικὴ — всеобщей) церкви как условия единства империи и выступая арбитром в межцерковных спорах. Когда между александрийскими священником Арием и епископом Александром разгорелся тринитарный спор, грозивший церковным расколом, Константин созвал Никейский Собор 325 года, на котором поддержал сторонников Александра против ариан. На этом же соборе Константин заявил епископам «Вы — епископы внутренних дел церкви, я — поставленный от Бога епископ внешних дел» (греч. τῶν εἴσω τῆς Ἐκκλησίας καὶ τῶν ἐκτός). На соборе арианство было осуждено, указами Константина Арий и ряд арианских епископов были сосланы. Впоследствии Константин поддержал арианство, и Тирским Собором был осуждён Афанасий Великий.
Примерно в 332 году Константин издаёт эдикт о разрушении языческих храмов[24][25], который, судя по всему, не был приведён в исполнение[26].
Константин принял крещение перед смертью[27][28] от арианского епископа Евсевия Никомедийского[29], при этом он сам уклонился в арианское учение, после чего начались расхищения храмов и церковные раздоры[30].
Pontifex Maximus, Великий понтифік — спочатку — вища жрецька посада в Стародавньому Римі, була довічна. У 753—712 рр. до н. е. посаду займали царі. Великий понтифік був головою Колегії понтифіків і керував так званим жрецьким царем (лат. rex sacrorum), фламінами і весталками. Якщо хтось із жерців або самих понтифіків порушував свої обов’язки, Великий понтифік накладав на нього штраф (multa). Хоча народ мав право критикувати рішення понтифіка, у відомих історикам випадках він їх підтримував. Великий понтифік вів також щорічні офіційні записи ознак (annales maximi). Так як Великий понтифік формально не був магістратом, він не носив тогу з пурпуровою облямівкою — його ознакою був залізний ніж (secespita). Для вибору Великого понтифіка в трибунатні коміції вибиралися за жеребом 17 з 35 триб і вони голосували поодинці. Цей порядок був скасований Суллою, але у 63 до н. е.. відновлений Лабіеном. Після Августа посада стала присвоюватися головним чином імператорам. Граціан 382 року скасував цей порядок. Пізніше Великими (Верховними) понтифіками стали титулуватися римські Папи, таким чином, посаду Великого Понтифіка можна вважати найдавнішою у Європі посадою, що безперервно функціює.
“Чи ненайвідомішим давньоримським богом був Янус. Його зображали з двома обличчями. Був він богом воріт і дверей, його також вважали богом усякого початку і завершення. Храм його відчиняли під час війни, мирного часу замикали. Йому був присвячений перший день нового року, перший день кожного місяця, Януса називали богом богів. Він порядкував космосом і уособлював космос, початок і кінець усього, був символом дня і ночі, сонця і місяця, дволиций, він дивився у минуле і прийдешнє, йому відомо, що було і що буде …Він сторожа воріт і дверей до філософських абстракцій – складний шлях, яким позначено тлумачення функцій і природи бога – від архаїчної доби до початку нової ери (“Фасти” поета Овідія).
Янус був раніше Юпітера божеством неба і сонячного світла, який відкривав небесні ворота і випускав сонце на небозвід, а на ніч зачиняв ці ворота. Потім він поступився своїм місцем владиці неба Юпітеру, а сам посів не менш почесне –владики всіх початків і починань в часі. Під його покровительством знаходились всі входи і виходи, чи то двері приватного будинку, храму богів чи ворота міських стін. Іменем Януса, якого кликали жерці, починався кожний день, перший місяць року і перший день року також називали його іменем і святкували на його честь.
Богу Янусу приносились жертви у вигляді медових пирогів, вина, плодів. Люди бажали один одному щастя, дарували солодощі як символ того, щоб увесь наступний рік минув під знаком щасливого (солодкого) здійснення всіх бажань. Лайки з криками і гамом були заборонені законом,щоб не затьмарити ними доброзичливість Януса. У цей знаменитий день жерці приносили Янусу в жертву білого бика і молилися про благополуччя римської держави.
Храм Януса являв собою дві великі арки, з’єднані поперечними стінами, з двома воротами. В середині стояла статуя бога, в якого було два обличчя, звернених у протилежні боки (одне – в минуле, друге – в майбутнє). В руці у Януса був ключ, яким він відкривав і закривав небесні ворота. Оскільки Янус був богом часу, який лічить дні, місяці і роки, то на його правій руці (на пальцях) було накреслено число 300 (латинські цифри ССС), а на лівій – 65 (латинські цифри LXV), що означало число днів у році.
Особливу роль відігравав храм Януса у військових справах Древнього Риму. Коли приймалось рішення оголосити війну будь-якій державі, головна в Римі особа, чи то цар, чи консул, відкривав ключем подвійні двері храму і перед ликом Януса під арками проходили воїни. Доки йшла війна ворота храму стояли відчиненими. Коли укладався мир, то озброєнні війська знову проходили біля статуї бога. Потім важкі дубові двері храму, прикрашені слоновими кістками, знову зачинялися на ключ.
Бог Янус, крім цього, вважався покровителем доріг і подорожніх. Йому віддавали почесті римські мореходи, які вірили, що саме він навчив людей будувати кораблі.
Дружиною Януса була німфа вод Ютурна, покровительниця джерел, а син їхній Фонс почитався як бог фонтанів і б’ючих з-під землі джерел. На честь Фонса в жовтні влаштовувалися свята. Криниці уквітчували гирляндами квітів, а у джерела кидали вінки. Тому і Янусу, батьку Фонса, приписували створення всіх рік і струмків.”
“Я́нус (лат. Ianus) — один з найдавніших римських богів, покровитель входів і виходів, початків і кінців. Зображався як чоловік з двома обличчями по обидва боки голови. Його батьки: Уран і Геката, жінкою Януса була Ютурна, сином — Фонт, зятем — Вультурн. Ім’я, ймовірно, походить від латинського слова ianua — «двері».
У сучасній мові дволикий янус — лицемірна, лукава людина.
Януса зазвичай зображували у вигляді літнього чоловіка з двома бородатими обличчями. Одне дивилося на схід, інше — на захід. Цим підкреслювалося, що він знає все, що відбувалося раніше, і все, що відбудеться в майбутньому. Іноді одне обличчя було молодим, друге — старим. Як вартовий дверей, Янус тримав у руках ключі й палицю для охорони. Часом замість ключа Янус тримав жертовну чашу, а на голові мав лавровий вінок.
У «Фастах» Овідій розповідає про міфи, які пов’язують Януса з Сатурном. А саме той, де Сатурн вітав Януса як гостя і з яким розділив своє володіння у винагороду за навчання мистецтву землеробства; а також про зґвалтування Янусом Карни, відомої також як Кардея, яку він потім зробив богинею дверних петель[4]. В «Метаморфозах» Овідія Янус згадується як батько Венілії, німфи, котра покохала Піка[5].
Коли Ромул і його люди викрали сабінянок, Янус спричинив виверження вулканічного гарячого джерела, в результаті чого нападники були поховані живими в смертельній гарячій суміші води та попелу бурхливих, гарячих вулканічних джерел. Пізніше сабіняни та римляни домовилися про спільне створення нової громади[11]. На честь цього було встановлено двері в стіні без даху під назвою «Янус». Двері відчиняли під час війни та тримали відчиненими до укладення миру, коли вони урочисто зачинялися[12].
Двері для римлян слугували символом межі між протилежними станами і явищами. Закриті двері відокремлювали внутрішній світ римської сім’ї від зовнішнього, приховували людину і захищали її. Відкриті — з’єднували сім’ю і окремих людей з іншими сім’ями і людьми, з суспільством, державою і світом. Богом фізичних дверей був Форкул, порогу — Ліментін, але вони були божествами, підлеглими Янусу.
Янус же вважався богом усякого входу і виходу взагалі, в тому числі починання і закінчення справ. До цього бога зверталися аби вирішити суперечності, отримати впевненість в успіху при початку і завершенні справ від побуту і до війни. Існувала традиція з початком будь-якої війни відкривати храм Януса. У мирний же час храм закривали.
Початки кожного місяця (календи) були присвячені Янусу, а також початок року. Тому римляни вірили, що побажання на новий рік обов’язково збудуться, а багаті святкування сприятимуть достатку впродовж року. На честь Януса існувало 12 вівтарів за числом місяців у році, а самого Януса часом зображували з 365 пальцями на руках за числом днів: 300 на одній і 65 на інший. Коли римляни запозичили у греків уявлення про утворення світу з первісного хаосу, появу світу теж стали пов’язувати з Янусом. Часом цей бог поставав творцем світу, який виник з поєднання першопочаткових вогню, повітря, землі і води.
Оскільки Янус був найстарішим богом і богом всіх початків, будь-які молитви, в яких згадувалися інші боги, починалися зі звернення до Януса. Йому першому присвячували жертви.
«Словами-янусами» (англ. Janus words) іноді називають автоантоніми — слова, котрі в тому самому вигляді, але за різного контексту, мають протилежні значення.”
Клю́чі “ца́рства небе́сного” (лат. Claves Regni Caelorum) — у християнстві атрибут апостола Петра, першого Папи Римського, що символізує його владу в Церкві[1]. Походить від слів Ісуса Христа, адресованих Петру, після того як той визнав його за Месію і Сина Божого: «І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв’яжеш, те зв’язане буде на небі, а що на землі ти розв’яжеш, те розв’язане буде на небі!» (Мат 16:19[2]). Згадуються у працях Отців Церкви та схоластіиків. У європейському живописі, іконописі, скульптурі й геральдиці алегорично уособлюють Петра, його владу або владу права[3][4]. Присутні у вигляді двох схрещених ключів на гербах римських пап, Святого Престолу, держави Ватикан, гербі Лейдена тощо. Інші назви — ключі святого Петра, небесні ключі, ключі влади тощо.
Двоголо́ва курка, Янус-курки — фантастичний птах, гербова фігура в геральдиці. Зображається у вигляді орла, який має дві голови. Використовується в декоративному мистецтві та геральдиці. Двоголовий орел походить зі Стародавнього Близького Сходу. Найдавніші знахідки зображення орла датуються III—II тисячоліттям до н. е. Пізніше використання символу відродилося у високому середньовіччі, найчастіше він використовувався сельджуками, артукідами, зангідами, огузами та монголами. З XIII століття двоголовий орел стає дедалі поширенішим у Європі, зокрема, використовувався у Візантійській імперії, Священній Римській імперії та Московському князівстві (з 1547 року Московське царство). Нині двоголовий орел є гербом Албанії, Сербії, Чорногорії та Московії.
Імперія Візантії, також Візанті́йська імпе́рія, також Східна Римська імперія (грец. Βασιλεία τῶν Ῥωμαίων, царство Ромеїв, Романія, Римське царство (Царство), Римська імперія, Християнське Царство, Грецьке Царство) — пізньоантична та середньовічна держава, що виникла внаслідок розділу Імперії Риму на східну та західну частини.
Під час розквіту Римської імперії, відомого як Pax Romana, її західна частина пройшла через процес латинізації, тоді як східна частина зберегла значною мірою свою елліністичну культуру. Кілька подій з 4-го по 6-е століття визначають перехідний період, коли грецький Схід і латинський Захід імперії розійшлися. Костянтин I (правління 324—337) реорганізував імперію, зробив столицею Константинополь і легалізував християнство. За Феодосія I (правління 379—395) християнство стало державною релігією, а інші релігійні практики були заборонені. Під час правління Іраклія (610—641) модернізовані армія й адміністрація, грецька мова поступово прийнята для офіційного використання замість латини.
Герб візантійських імператорів династії Палеологів
Свяще́нна Ри́мська імпе́рія (лат. Sacrum Romanum Imperium, нім. Heiliges Römisches Reich) — у 962—1806 роках держава в Західній і Центральній Європі. Спочатку складалася з трьох королівств: Східного Франкського (Німецького), Італійського і Бургундського, згодом поступово перетворилася на конгломерат державних утворень із різним ступенем суверенітету до влади імператора. У період найбільшого розширення до складу імперії входили території таких сучасних держав: Німеччини, Австрії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Люксембургу, Нідерландів, Бельгії, Монако, Сан-Марино, Ватикану, Чехії, Словенії, північної та середньої Італії, частини західної Польщі та частини східної Франції.
Імперія декларувала себе, як пряме продовження античної Римської імперії та Франкської імперії Карла Великого. Її засновником був східнофранкський король Оттон I, другий правитель із Саксонської династії. Процеси становлення єдиної системи управління і господарського укладу в імперії за всю історію її існування так і не були завершені, і вона залишалася децентралізованим утворенням зі складною феодальною ієрархічною структурою, що об’єднувала декілька сотень територіально-державних утворень. На чолі імперії стояв імператор. Імператорський титул не успадковувався, а надавався за підсумками обрання колегією курфюрстів. Влада імператора ніколи не була абсолютною і обмежувалася аристократією Німеччини, а з кінця XV століття — райхстагом, який репрезентував інтереси основних класів суспільства. Датою заснування імперії вважають 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі.
У ранній період свого існування імперія мала характер феодально-теократичної держави, а імператори претендували на найвищу владу в західному християнському світі. Посилення папського престолу і багатовікова боротьба за володіння Італією при одночасному зростанні могутності територіальних князів у Німеччині значно послабили центральну владу в імперії. В період пізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції, які погрожували перетворити Священну Римську імперію на конгломерат напівнезалежних утворень. Однак проведена наприкінці XV — початку XVI століття «імперська реформа» дозволила посилити єдність держави і сформувати новий баланс влади між імператором і суспільством, що дозволило імперії відносно успішно конкурувати з національними державами Західної Європи. Криза Реформації і Тридцятилітньої війни була подолана ціною подальшого обмеження влади імператора і перетворенням загальносуспільного рейхстагу на головний елемент імперської конструкції. Імперія нового часу забезпечувала співіснування декількох конфесій в рамках єдиної держави і збереження самостійності її суб’єктів, а також захист традиційних прав і привілеїв суспільства, проте втратила спроможність до експансії, посилення центральної влади і ведення наступальних війн. Розвиток великих німецьких князівств на шляху внутрішньої консолідації та становлення власної державності входив у протиріччя з імперською структурою, що в XVIII столітті призвело до паралічу центральних інститутів і розпаду імперської системи. Священна Римська імперія проіснувала до 1806 року і була ліквідована в ході наполеонівських війн, коли був сформований Рейнський союз, а останній імператор Франц II відмовився від престолу.
Герб Священої римської імперії
т
.
.
knlkvl